Сатанівська об’єднана територіальна громада
Хмельницька область Городоцький район

Іванківці

Письмових документів, які б підтверджували походження назви сила Іванковець поки що не знайдено. Назва найбільш ймовірно походить від власного імені Іван. Про засновників села зберігається багато легенд. В одній із них розповідається, що на околиці Сатанова жив Іван бунтар, який за рішенням громади був виселений в лісисту місцевість, де і знаходиться нинішнє село. За іншими відомостями першим поселенцем на даній території став Іван Білик, звідси і пішла назва „Іванківці". Але безперечним залишається той факт, що в районі села Іванковець поселення людей з'явилося дуже давно. Свідченням цього стали виявлені стоянки первісної людини, за два кілометри на південний захід від села, в урочищах Чорнилові і Ріжку.

В добу енеоліту місцевість населяли племена трипільської культури (III-II тисячоліття до н. е). Тоді виникли і довго функціонували групи поселень, які нараховували десятки жител. Знайдені керамічні вироби трипільців визначаються довершеністю форм, міцністю випалу, багатством розпису і його смисловим навантаженням, що може змагатися з витвором античних гончарів. Тодішнє населення, будучи землеробами-скотарями в повну силу використовувало природні можливості краю. Рештки фауни вказують, що мешканці, поселення розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней, займалися полюванням на диких звірів.

Перехід від доби міді до бронзи відомий за пам'ятниками культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Поселень цих культур поки що не виявлено, але за те відкриті поховання. Нажаль вони майже повністю зруйновані. Лише кілька курганів, які відносяться до VI-V ст. до н. е. було розкопано.

Багату археологічну інформацію містять розвідкові розкопки давньоукраїнського городища біля села Іванківці, здійснені у 1987 році археологічною експедицією Кам'янець-Подільського педінституту під керівництвом В.І. Якубовського. Вказане городище знаходиться у лісовій місцевості за 4,5 км. на південний схід від села Іванковець, займає територію, площею близько 4 га. Фортифікаційний пояс, як і вся поверхня пам'ятки, залісненні. Причому гребінь валу понівечено окопами Першої світової війни. У 30-ті роки XX ст. захисну лінію на городищі відновили прикордонники. До городища підступає Дівиче поле, а також його курганний цвинтар в 1 км на схід від нього. Нині це місце носить назву „Княже замчисько"; „Дівич". Недалеко від нього з північного боку піднімається конусоподібна гора, яка називається в народі Звенигорою.

Існує народна легенда, в якій частина істини переплітається з надзвичайною казкою, пов'язана саме з цими місцями. У давнину стояв тут замок і дівочий монастир, що належав молодій вродливій княгині. Сусідськими землями володів сильний і страшний чарівник. Ніхто і ніщо не витримувало його погляду: він руйнував  очима все  на що звертав  увагу.  Але природа зробила деяку застережливість: вії у чарівника були закриті, за що і отримав назву „Сплячого Баняка". Сам не міг розплющити очі, отож двоє слуг, в разі потреби, ставши за його спиною, підпирали вії чарівника золотими підпорками. Баняк почувши про молоду сусідку, відрядив до неї своїх посланців, щоб запропонувати вийти за нього заміж. Коли та відмовила послав своїх воїнів на замок, але вони нічого не могли вдіяти бо там була сильна охорона, достатньо їжі і джерельної води. Тоді до замку прибув сам Баняк. Помічники підняли його вії і від страшного погляду чарівника впали стіни замку, дівочого монастиря. Військо чарівника перебило воїнів княжни і всіх жителів міста. З того часу ці місця носять назву, відповідно „Замчисько" і „Дівич". Старожили стверджують, що під час великих релігійних свят саме на цьому місці, де знаходився замок і монастир, можна почути під землею церковні дзвони, а на одному із каменів біля кринички з джерельною водою-побачити ніжку Матері Божої. Слід з'явився в той час, як цар Ірод переслідував новонародженого Ісуса з Пресвятою Богородицею. Коли вони були майже оточені ворогами Богородиця вступила у джерело, яке і врятувало їх обох. З тих пір за твердженням старожилів, джерельна вода має унікальні, лікувальні властивості, але тільки до сходу Сонця. Як тільки сонечко позолотить верхів'я дерев, вода стає звичайною. Коли довго не буває в селі дощу, то люди ідуть хресним ходом із іконами, хрестом, хоругвами, молитвами до джерела.

Неподалік від села Іванківці пролягав Коломийський шлях, який з'єднував торгівельні центри Київського та Галицького князівств. І досі з урочищ тут носить назву „Митниця".

Село Іванківці, за переказами, в теперішніх межах виникло десь в XII-XIV столітті. Чи перенесено воно від річки Збруч з району Зайчиська встановити не вдалося. Але з самого початку свого існування до 1793 року село було у складі Польщі і являлось власністю графів Потоцьких. До 1917 року дана місцевість мала назву Іванківці Сатанівські. Найпоширенішими в селі були деревообробні промисли і ремесла, а також будівництво жител, підсобних приміщень, загорож, воріт, виготовлення різноманітного хатнього начиння - посуду стільців, лавок, шаф, скринь, мисників, полиць, коцюб, макогонів, ложок, веретен, решіт, маслянок, качалок, солонок, сопілок, та інше. Вироби господарського призначення: корита, відра, діжі, бодні, терниці, вулики, драбини, лопати, ціпи, борони, ярма. А ще діяли ремісники, які випалювали вапно, шили взуття і ткали полотно, рядовину, килими, випікали хліб. В XVI - XVII ст. у селі виробляли потали, про що свідчать залишки відходів (попіл, перепалена глина) в урочищі Поташня. У великій поташні був коваль. Він виготовляв знаряддя праці, клепав коси, підковував коней, переплавляв зламані знаряддя та інструменти. З під його рук виходили сокири, лопати, серпи, вила, підкови, обручі, кінська збрую, ремісничі інструменти, предмети домашнього вжитку і господарського побуту-ножі, кручки, завіси, петлі, цвяхи, шила. Це нелегке заняття вимагало довгої виучки і переходило переважно від батька до сина.

З XVIII століття аж до 1914 року власниками села були графи Потоцькі. Самі графи в селі не проживали. Після реформи 1861 року їм належала половина орної землі. З 1898 року до 1914 землю орендував німець Сакін. Важке життя селян, гніт поміщика і лихварів і непосильні податки, які покладала держава: виплатні платежі за землю і волю, церковний, рекрутський мірський податки доводили селян до відчаю, а часто до відкритих заворушень проти поміщика. Реформа 1861 року полегшення у долю селян не принесла, становище продовжувало залишатись надзвичайно важким: у селян було відрізано 908 моргів землі, малоземельні селяни змушені були орендувати за відробіток землю у поміщика - це була панщина тільки в іншій формі. Харчувалася селянська сім'я дуже погано в основному їли картоплю, квашену капусту і квасолю. Хліба в більшості не було, білий тільки на свята. Дуже мало споживали жирів, цукру, м'яса.

Поміщик відмовлявся виділити землю під кладовище, селяни вимушені були хоронити по 2 - З покійника в одну могилу. Декілька разів селяни писали скарги у Сенат і до царя про своє важке становище але всякий раз їм відмовляли.

В середині XIX століття майже все населення було неписемним. Двокласна церковно-приходська школа була відкрита в 60 роках XIX століття в якій навчалося 30-40 дітей з усього села. В 1896 році школа була перетворена в трикласну народну школу. Всі діти трьох класів навчалися в одній кімнаті, одним учителем. Для дітей східної частини в 1901 році була відкрита двокласна церковно-приходська школа, яка знаходилась в звичайній селянській хаті (будинок згорів в 1911 році). В усіх класах двох шкіл навчалося 80-90 дітей.

На початку 20 років XX століття Іванківці були у складі Городоцької волості, Кам'янецького повіту. Перший раз влада Рад у селі була встановлена 26 жовтня 1917 року, а остаточно - у червні 1920 року. Активними будівниками сільської Ради були: Теліга, Сук, Вус та інші. Велику роботу проводили на селі первинні партійна та комсомольська організація.

Наприкінці 1920-1921 років прикордонні населенні пункти стали ареною бойових дій прикордонників винищувальних загонів, з залишками колишньої армії УНР й антирадянськими партизанськими групами. Після війни в селі дуже різко загострилась класова боротьба. Контрреволюційні елементи села знаходили підтримку в собі недобитих банд, що втекли в 1920 році в Польщу. Так у 1921 році банда Палія, що складала 400 чоловік піхоти і 200 чоловік кавалерії, з чотирма кулеметами перейшла кордон в районі Гусятина, дійшла до Іванковець, в ніч з 27 на 28 жовтня вбила секретаря комсомольської організації Івана Шевчука, начальника прикордонної застави та чотирьох червоноармійців.

Аграрні перетворення 1921 - 1923 років збільшили землекористуванню сільських  трудівників.   Так,   були  конфісковані  і  розподілені  у  трудове користування більшість земель маєтків колишніх власників. Нерозподілені землі склали державний земельний фонд, більша частина яких потрапила до перших радянських і колективних господарств. У 1924 році в Іванківцях стало діяти перше колективне господарство „Трудова бджілка" до якого увійшло 8 сімей. Йому належало приблизно 17 га. землі, пара коней. Два плуги. Очолив господарство Кирко Андрій. Отримавши державний кредит у 1925 році колгосп придбав парового двигуна, молотарку, два плуги, і ще дві пари коней. В 1926 році до села приєднуються хутори Червона Поляна та Середні Ворота, а в 1927 році - селяни об'єднувались і утворили колективне господарство „Зірка". З 1928 року в краї активно проводився курс на колективізацію хліборобів. Чимало їх поставилися до нього вороже. Однак райпартком і райвиконком, виконуючи вказівки центру за допомогою комуністів, активу ламали опір селян. Поступово район вкрився мережею колгоспів. В 1929 році почався масовий вступ бідняків і середняків в колгоспи. На початку 1930 року селяни східної частини села об'єднувались і утворили колективне господарство „Нове життя", а хлібороби західної частини - колгосп „Трудова бджілка". Навесні 1930 року в селі з'явилось п'ять перших тракторів. Це було справжнє свято для селян, котрі прийшли подивитися, як працюють „залізні коні". 

У жовтні 1932 року одноосібники Городоцького району виконали план хлібоздачі одними з перших в області. Це сталося в результаті безпосереднього активу на виробників. „Хлібочистка" по Городоччині (зокрема в Іванківцях) не мала таких трагічних наслідків як у центральних районах області. Голод 1932-1933 років тут перенесли без масових жертв, хоч голодування не оминуло жодного селянина. Голодні люди вимушено крали хліб. Влітку 1933 року значних масштабів набрало зрізування колосків на колгоспних ланах. Затриманих карали нещадно. Через гостру нестачу фуражу значна частина колгоспних коней загинули або сильно виснажились. Із-за цього поля виявилися необробленими, врожай не зібраний.

У 1932 році в Іванківцях почалось будівництво приміщення школи. До 1933 р. вона була семирічною, а перший довоєнний випуск учнів припадає на 1936 рік. З випускників школи 1934 року, 18 стали вчителями - Кос Марко Я., Сиван Марія І., Задорожна Лікора І., Кмепас Марія Ф., Туз Єлизавета П., Суховолець Надія М., Новосілицька Паша Г., Дзюрман Ганна В. Волкун Микола та Клепас Іван стали військовослужбовцями і отримали чини підполковників, інженерами стали - Теліга Михайло та Щепанко Петро, лікарями - Суховолець Ганна, Сосновська Ганна, Нич Петро. Степула Василь - ветлікар, Романчик Іван - інструктор-десантник.

У 1934 - 1935 роках був збудований Будинок Культури з залом на 350 місць, кімнатами, для гурткової роботи, бібліотекою та стаціонарною кіноустановкою. Під час суботників були закладені фундаменти торгівельних будівель та будинку колгоспника. Також працювала пересувна районна бібліотека: колгоспам, колбудинкам, школам, колгоспникам пропонувалась різна література, крім української і російської преси поширювалися газети польською мовою.

22 червня 1941 року був гарний недільний день. Першу звістку про початок війни передали по телефону, а потім по радіо. 23 червня 1941 року біля Будинку Культури був організований мітинг, на якому виступали жителі села Сук В., Римар П.В., які закликали дати рішучу відсіч ворогам. Тим часом в селі проходила мобілізація і військовозобов'язані із райвійськкомату проходили через село на станцію Закупне. У селі з молоді та жителів непризовного віку було організовано озброєнні групи, які несли спостереження за ополченцями, для дівчат були організовані короткочасні курси медсестер. Але війна невблаганно наближалася до села. Із району надійшли розпорядження про евакуацію населення, худоби. Були сформовані гурти худоби і відправлені на Схід. Евакуйоване населення на підводах також було відправлене у Проскурів. Хлопці призивного віку, також були відправлені на Схід. Але поблизу міста вони потрапили під сильне вороже бомбардування і повернулися у село. Шлях на схід було відрізано. 5 липня 1941 року у Іванківці ввійшли фашисти. Для жителів села настали важкі і чорні дні окупації. На початку війни більшість дорослого населення служили в діючій армії. В числі їх і були наші земляки Кич І.К., Степула С. Вороги сформували свій каральний апарат з місцевих жителів, які їх підтримували. Були призначенні староста села і голова управи. Поліцаї складали списки активістів, яких зразу ж заарештовували і відправляли в гестапо в місто Сатанів. У перші дні розстріляли єврейську сім'ю Хаїма. Те місце де їх стратили зараз у народі називають „Хаїмовою гіркою". В роки окупації жителів села спіткало ще одне страшне лихо-примусове вивезення людей до Німеччини. Тяжку працю і насильство, голод, холод, зневагу людської гідності, постійну загрозу життю ось що зустріли невільники на чужині. За роки окупації гіркої долі вивезених на фашистську каторгу зазнали 446 юнаків і дівчат Іванковець. Село було повністю звільнене від фашистських окупантів 24 березня 1944 року бійцями військової частини № 03402 Першого Українського фронту під командуванням М.Ф. Ватутіна. З 656 іванківчан, котрі пішли на фронт з них: 73 офіцери, 107 сержантів і старшин, 476 рядових, — повернулося з фронту 354 чол. З них поранених - 267 чоловік. Нагороджених орденами і медалями - 250 чоловік. Загинуло на фронтах - 302 чоловік з них - 35 офіцерів, сержантів і старшин - 42, рядових - 225. Матеріальна шкода, завдана трьом колгоспам, що тепер об'єднані в один, становить 27,8 млн. крб. Шкода заподіяна жителям села - 672 тисячі крб. І Іванковецькій середній школі 204 тисячі крб. Після звільнення села від фашистських окупантів в колгоспах майже не залишилось коней, ВРХ, свиней, птиці, техніки а більшість с/г будівель знаходилось в аварійному стані.

У 1946 - 1947 роках Поділля знову спіткало страшне лихо: спочатку продовольчі труднощі, а відтак масовий голод, спричинений згубною політикою примусових хлібозаготівель, слабкою матеріально-технічною базою колгоспів, підірваною війною, складними погодними умовами. Перші симптоми біди стали виявлятись весною 1946 року. А зима 1946-1947 років була особливо суворою. Колгоспники залишали роботу і шукаючи порятунку від голодної смерті, відправлялись в Західну Україну. Документи визначають, що всі поїзди: і вантажні і пасажирські - були дощенту заповнені людьми. У 1947 році смертність стала переважати народжуваність. Старожили і архівні документи свідчать, що навесні 1947 року люди харчувались листям. Квітами білої акації, мерзлою картоплею, половою. З наближенням жнив голодні люди стали крадькома виходити в поле і зрізати колоски. Згідно з Указом Верховної Ради СРСР „Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадянського майна" суди виносили „перукарем" суворі вироки. Шпальти районної газети рясніли замітками про вироки нещасним людям, котрі рятуючись від голодної смерті, ставали на шлях крадіжок. Та стримати натиск голодного люду на колгоспну ниву представники влади не змогли, явище стало надто масовим. Станом на 15 липня 1947 року в області було зареєстровано 352 крадіжки зерна, зрізано 2090 колосків 1878 снопів. Непоганий врожай 1947 року пом'якшив страждання голодуючих селян. Ціною неймовірно важкої праці в кінці 40-х на поч. 50-х років вдалося відбудувати господарство в Іванківцях. На той час у селі було три колгоспи -„Нове життя", „Трудова бджілка" та Кренцелівський ім. Щорса. Ці колгоспи у 1939 році об'єднались в єдиний колгосп імені Кагановича. Очолював господарство у 1939 до 1951 року Римар Петро Васильович. На протязі 1951 - 1955 років керівниками були Бабійчук та Ячкуринський. З 1955 р. по 1959 рік посаду голови колгоспу обіймає Цокол Василь Іванович. За період його перебування на цій посаді було побудовано ряд господарських споруд, місцеву електростанцію (потужністю 44,6 кВт), сушарку. З 1956 року почала діяти лікарня на 25 ліжок. З іншої частини була аптека. Лікарню обслуговували 30 чоловік медперсоналу, з них 2 лікарі та 10 медпрацівників з середньо-спеціальною освітою. Першим лікарем був Розенвальд. У 1959 до 60-х років колективне господарство ім. Ватутіна очолював Шеремета Прокіп.

З середини 50-х років спостерігалось поліпшення матеріального добробуту жителів села. У 1957 році з нагоди 40-річчя встановлення Радянської влади було зменшено податки, скасовано натуральні поставки з присадибних господарств, обов'язкову передоплату на державну позику, плату за навчання в старших класах

В 1957 році був споруджений колгоспний млин, з валиками для отримання сортового борошна, що цілком задовольняв потреби господарства і жителів села. У цьому ж році державним актом у вічне безкоштовне користування колгоспу ім.. Ватутіна було передано 4318,7 гектарів землі (орної 3124 га, садів - 3-98 га, сіножатей - 70 га, вигонів і пасовищ - 75 га, лісів і чагарників - 15,5 га, інших регулювання, якби існували політична і економічна свободи. Справжнє народовладдя, правовий захист громадян, велика зацікавленість трудівників у результатах своєї праці.

В 1966 році в осінній час в с. Іванківцях почав працювати плодоконсервний завод, на якому згодом почали робітники виготовляти якісні і смачні консерви, салати. Запрацювали цехи по розливу мінеральної Збручанської води та вина, яке виготовлялося з яблук колгоспних та власних садів колгоспників. Всього завод виготовляв продукції 14 асортиментів. Виробляли таку продукцію: сік березовий, з калини, компоти з смородини, аґрусу, маринади овочеві і фруктові.

Станом на 1 січня 1963 року в селі знаходився відділок Городоцької райконтори зв'язку. Одержані газети, журнали, листи, перекази і посилки вручали адресатам того ж дня. Село поділено на 4 мікрорайони, кожний обслуговує один листоноша. В наявності було 5 телефонів 13 індивідуальному користуванні було 53 радіоприймачі. Про зрослий культурний рівень трудящих села, свідчить кількість перед оплачуваних центральних, республіканських і місцевих газет та журналів. Передплатників - 904 чол. Які виписували газет 1602 екземпляра, журналів-592 екземпляри. Про культурний рівень населення свідчить повна грамотність, в селі нараховувалось громадян з вищою освітою 28 чоловік, з закінченою середньою освітою - 565 чоловік. В селі-працювала середня школа в якій навчалось 571 учень, відкрита вечірня школа сільської молоді 10, 11 клас, в якій навчалося 29 чоловік, і в заочній школі в 7, 9, 11 класах навчалось 28 чоловік. В середній школі працювало 38 вчителів, з них з вищою освітою - 17 чоловік, з середньою педагогічною освітою - 21 чоловік. В селі працював стаціонарний дитячий садок на 25 місць який фінансувавсь за рахунок державного бюджету, а також були середні дитячі яслі як утримувалися за рахунок колгоспу, в яких перебувало до 150 дітей.

З 1975-1987 рр. колективне господарство очолює Фурман Йосип Станіславович. В селі з'являється дитячий садок „Берізка", а також розпочинається будівництво тракторного стану з майстернями. Закінчує будівництво новообраний голова правління Мельничук Віктор Михайлович.

Попри гучні заклики та задуми в другій половині 80-х років не вдалося подолати кризових явищ. Навпаки, різко знизились темпи і жахливі дефіцити як на оптовому так і на споживчому ринку. Все це надзвичайно активізувало народні маси, змусило їх активніше вступати проти старої командно-адміністративної системи. До того ж, політика гласності, відкриття раніше недоступних сфер інформації справили справді шоковий ефект на подолян. В селі розпочався масовий вихід з КПРС. Згодом виник маленький осередок Народного Руху України. Навесні 1990 року жителі Іванковець вперше за довгі десятиліття тоталітаризму взяли участь у виборах на альтернативній основі. І майже одночасна підтримка іванківчан Акту проголошення незалежності України під час Всеукраїнського референдуму у грудні 1991 року поставила останню крапку в становленні нової української влади в селі. Тепер уже видно, що для значної кількості іванківчан позитивна відповідь на референдумі грудня 1991 року означала не так принциповий громадянський вибір, як просто імпульсивну реакцію, породжену відштовхуванням від минулого і сподіванням на негайне поліпшення життя. Пропаганда-офіційна і опозиційна підтримувала її і сама творила такі сподівання. З історичного погляду це було правильно, справедливо і виправдано. Наше краще майбутнє залежало від перемоги на референдумі. Але краще лише в перспективі. До ліпшого завтра треба було перейти через нелегке сьогодення. Іншого шляху в нас не було і немає.

90 ті роки - один з найбільш складних періодів в історії краю. З одного боку роки напруженої праці людей, доленосних рішень, з іншого - нагромадженню проблем і труднощів, які призвели до глибокої кризи, яка наче велетенський спрут продовжувала міцно тримати суспільство в своїх обіймах. В результаті цього спостерігався виїзд з села найбільш активної частини населення, досить прогресуючою стала депопуляція сільського люду. Народжувалось набагато менше, ніж помирало.

У зв'язку з шаленим зростанням цін на електроенергію виробництво всіх видів с/г продукції у колективному господарстві Іванковець виявилось збитковим і призвело до обвального падіння виробництва зернових, м'яса, молока. Повальне закриття колгоспів через банкрутство не оминуло і колгосп ім. Ватутіна. Про колишні здобутки нагадують лише руїни. Тільки в 2008 році на базі сільськогосподарського підприємства ім. Ватутіна утворено агрофірму ім. Слободяна.

Протягом двох років відновлено роботу нашого плодоконсервного заводу, тваринницьких ферм, створено кролеферму, птахоферму, свиноферму. В селі працює хлібопекарня, млин.

1 листопада 2008 року в селі було відкрито новий пам‘ятник загиблим воїнам-односельчанам, біля новозбудованої православної церкви. 

В 2011 році здійснено капітальний ремонт Іванковецької середньої школи.

2013-2014 рік в країні розпочався «Ленінопад», повалення пам’ятників Леніну. Не оминула ця подія і наше село. В листопаді 2013 року біля Будинку культури був демонтований пам’ятник Іллічу.

Із ініціативи нашого земляка Олександра В’ячеславовича Слободяна, на прохання жителів села, в честь 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, великого українського поета та мислителя у 2014 році в селі відкрито пам’ятник Великому Кобзареві та перейменовано Будинок культури в Будинок культури ім. Т. Г. Шевченка.

Уцьому ж році було створено дитячий будинок сімейного типу.