Сатанівська об’єднана територіальна громада
Хмельницька область Городоцький район

Кам'янка

Історія села

Територія нашої місцевості була заселена людьми з давніх часів. Якихось поселень давніх на території і на околицях села Кам’янка не відкрито , але жителі часто знаходили тут кам’яні знаряддя праці неоліту. Це говорить про те, що люди жили тут ще далеко до нашої ери.

Впродовж 2007-2011 років на полях в районі сіл Кам’янка – Іванківці – Спасівка, проводились дослідження курганів ранньоскіфського часу VII століття до н.е.  Розкрито одинадцять кам’яно-земляних насипів ,під якими знаходились дерев’яні склепи. Знахідки представлені керамікою , бронзовими і залізними наконечниками стріл, кістяними виробами.

На зміну доби міді і бронзи прийшов період так званої черняхівської культури , яка характеризується використанням заліза у виробництві знарядь праці. Цей період датується початком нової ери і охоплює І-V ст. н.е. На городах знаходяться рештки горщиків, посуду, прясельця(невелике керамічне грузило округлої форми, що вдягалось на нижній кінець веретена), скляні намистинки, а також римські монети.

Наприклад , було знайдено срібний денарій імператора Веспасіана (67-79рр.), Марка Аврелія (161-180рр). Це свідчить, що місцеве населення втягується в сферу впливу провінційно-римської культури.

Дальше формування ранньо-феодальної держави у східних слов’ян пов’язане з історією Київської Русі, у складі якої Поділля перебувало понад 200 років.

В VIII-X століттях східнослов’янські племена почали  використовувати не лише легкі грунти долин річок, але й чорноземи на плато. Поступово на перше місце виходить пшениця. Крім того вирощують гречку, горох, боби, льон, коноплі.

Землеробство було орним. Плуг складався з чересла , яке розрізало грунт , та широкого леміша, що підрізав грунт знизу. Знахідки залізних частин орних знарядь досить рідкі. З городнього інвентаря використовувались дерев’яні лопати – заступи з залізними оковками  та залізні мотики(сапи).

У 1258 році землі краю були захоплені військами орди на чолі із старшим монгольським воєначальником Бурундаєм, що суттєво притупило економічний і культурний розвиток. Аж влітку 1362 року литовський князь Ольгерд розбив татар і відкинув їх до берегів Азовського моря. Село стало територією Великого князівства Литовського. Доказом цього є численні знахідки литовських монет того періоду.

У XV ст. за Поділля розгорнулася боротьба між Польщею і Литвою. У 1432 році західна його частина стала частиною Польщі, а з 1569 року до неї приєдналася і східна частина. З цього часу починається посилення феодального та національного гноблення українського населення на території  нашого краю польськими панами. Крім того великої шкоди завдавали набіги татар.

З кінця ХVI ст. проявляється тенденція неухильного поширення фільваркового господарства на південь і південний схід Поділля. Селяни перетворюються у безправних кріпаків, стають предметами купівлі,продажу, а також ,, дарування’’. Як наслідок-обурення селян та повстання, які вибухали кожен раз з більшою силою.

Перша письмова згадка про село Війтовина відноситься до 1641 року. Саме цього року володарка Сатанова Синявська Катерина під натиском кріпаків і міщан надала Сатанову Магдебурське право, тобто право обирати війта  і право вирішувати на місцях всі справи життя населення. Війт мав своє поселення “Війтовину”.

Значне місце зайняв наш край і у Визвольній війні українського народу 1648-1657рр. На території нашого краю діяли козацькі полки Максима Кривоноса. В 1651р іншій полковник Данило Нечай взяв штурмом Сатанів, зруйнував і спалив його околиці. Відбулося чимало запеклих битв між польськими військами та селянсько-козацькими полками. Грабежі, погроми турків, татар, поляків, епідемії та неврожаї призвели до розорення та занепаду багатьох поселень на Поділлі. І як стверджують документи , Замойським прийшлося у майбутньому багато потратити зусиль, щоб повернути їх благополуччя — вони переселяють сюди селян з інших місцевостей Польщі (нащадки так званих  ,,мазурів,,)  – цією колонізацією і пояснюється порівняно велике число римо-католиків в Городку і навколишніх селах, і в нашому селі, зокрема. Власники, будують фабрики і заводи, а також костьол.


Окремо треба сказати про епідемії холери і чуми. Народне горе зберіглося у кам’яних хрестах, які ще є на городах і навколишніх полях, обійстях сіл Кам’янки і Спасівки (один з них на фото). Смертельна пошесть проявляється у нашому краю 1510-1512, 1588, 1625 роках. Від чуми в містах і селах залишаються живими лише по кілька чоловік. Найстрашніша епідемія чуми нахлинула з Гусятина в 1721 році. Люди від чуми падали на дорогах, як від удару блискавки, трупи розкладались. Їх не чіпали навіть хижі птиці. Не було кому хоронити померлих.

 


Перенесло село і роки турецького панування (1672-1699рр.).В 1676р. армія  турецького султана Махмета ІV взяла в облогу Сатанів. Не зважаючи на мужній опір його жителів, турки увірвалися в містечко і жорстоко розправилися з його захисниками: як свідчили сучасники, було вбито майже 4000осіб. Великого розорення зазнали і навколишні села. До 1699р. Сатанів, як і все Поділля, залишався під владою Туреччини. В 1699 році, після вигнання турків з Сатанова і його околиць, ці землі знову попадають під владу Польщі, повертається  магнат Адам  Синявський, родина якого володіла містечком з деякою перервою майже 300років.

Основними галузями господарства і заняттями жителів с. Війтовина  було землеробство, торгівля, скотарство, городництво. Допоміжними видами господарської діяльності були домашні та кустарні промисли і ремесла по обробці дерева, металу, каменю, глини, шкіри тощо.

Після возз’єднання Поділля у складі України (1793р.) наріжним фактором протягом ХІХ ст. стало його включення в орбіту загальноросійського економічного ринку і суспільно-політичного життя. Війна 1812 року не дала ніяких позитивних результатів для селян. Поміщики вважали їх своєю власністю, майном. Продаж та обмін кріпаків на речі і тварин, програвання в карти, заставляння під позику — було звичайним явищем. Так, в 40-х  роках ХІХ ст. з села Війтовина було продано декілька сімей Войцехівських за погану роботу в маєтку.

Велику надію селяни мали на покращення добробуту після проведення реформи 1861року. Проте у селян і надалі залишилися малі земельні ділянки. Ці наділи бути нарізані на самих віддалених і поганих землях. Віддаль досягала до 9-10км. Проїжджати потрібно було вузьким яром. Значна частина селян, що не могла прожити із своїх наділів, наймались  на різні роботи в містечку Сатанів, а також в каменоломні.

Величезний вплив на селян с. Війтовина мала революція 1905-1907років. Очевидці розповідали, що коли до селян дійшли вісті про революційні  виступи  робітників Петербурга і інших міст, а також про виступи селян, влітку 1905року, жителі села, озброївшись чим попало, направились  до маєтку пані Анелі Лятовської, пана Фасевича, підпанка Волницького, з вимогою переділу земель і вільних проїздів до них. Селяни оголосили страйк. Бунт селян  тривав два дні. Придушений він був військовими, які були викликані з Кам’янця-Подільського.

Новими революційними подіями ознаменувався 1914 рік. Але розгорнулася несправедлива, загарбницька світова війна 1914-1918рр. і революційна боротьба була тимчасово перервана. Село сильно потерпіло від мобілізації.

Повалення самодержавства в Росії, що відбулося в результаті  лютневої буржуазно-демократичної революція 1917 р., призвело до піднесення національно-визвольного руху в Україні. Розпочався процес заміни старих царських органів влади новими.

Весною 1918 року Поділля, разом з ним і село Війтовина,були окуповані австро-німецькими загарбниками. І в ці різні часи населення Війтовини чинило опір окупантам . Коли влітку 1918 року, за вказівкою гетьмана Павла Скоропадського, ставленика кайзерівської Німеччини, проводився в селян збір продуктів і фуражу для гайдамаків, прибув посланець в с. Війтовину, селяни не лише відмовилися виконати наказ, а й вбили посланця. Над селянами  була проведена жорстока розправа. Протягом декількох днів катували населення і грабували село.

Важким тягарем для населення села була окупація Польщі з літа 1919 до кінця 1920року . У селян майже повністю були забрані вози і коні, а також фураж. На початку 1921 року було підписано мирний договір між Радянською Україною і Польщею. Поляки відвели свої війська за Збруч. Село Війтовина відійшло до Росії.

Селяни Війтовини одержали від радянської влади 890 десятин поміщицьких земель. З кожним днем добробут селян підносився. Але селянські дрібні господарства, основані на примітивній техніці і ручній праці, не оправдовували себе. Зерно перероблювали на водяних млинах р. Шмаївки.

З 1923 року село Війтовина  входить до Юринецького району Проскурівського повіту, центр - Сатанів, а з 1924 року до Сатанівського району, Кам’янець-Подільської області. В 1927 році в селі створено партійний осередок, а в 1929 році комсомольську організацію.

З 1926 року багато жителів Війтовини  пішли працювати на відновлений цього року в Сатанові цукровий завод, у створену в 1931році МТС(машинно-тракторну станцію), і на будівництво Сатанівської ГЕС, яка була закінчена в 1933році.

У 1929 році в селі Війтовина було утворено колгосп ім. Ф.Е. Дзержинського. На весну 1930року майже половина селян були колгоспниками, а в 1932 році було повністю завершено колективізацію села. На горі на полі на початку 1931р. з’явився перший трактор «Фордзон», на якого, як на диво бігли дивитися і старі і малі.

Розгорнулося культурне будівництво. У 1931році закінчено будівництво клубу, відкрито бібліотеку. З 1924 по 1925рр. будувалася перша в селі школа. Це була польська школа, і навчалися тут до 4-го класу. Її директором був Кос Марко Якимович. До цього часу діти селян вчилися по хатах жителів: Сіцінського Мартина , Новосилецького Володимира, Крупи Петра та інших.


Трагічна доля спіткала наше село в 1932-1933рр. Господарство і одноосібні селяни змушені були віддати всі запаси села. На трудодні колгоспникам давали мало. Внаслідок чого –колгоспники й одноосібники – без продовольства, худоба без фуражу. В результаті цього на Поділля, як і ряд інших районів республіки і всієї країни, прийшло страшне лихо — голод. Із розповідей свідків тих подій, діти збирали колоски, а старі бабусі підбирали на полі гнилу картоплю та буряки. Від голоду 1932-1933років, згідно досліджень, померло близько 30 жителів села Війтовина. Для дітей  (а це близько 20), батьки яких повмирали в ці роки, був організований ”патронат” у яслах, які були у жилому будинку (на фото).


У 1937 році було побудовано  і почала працювати семирічна школа, в якій навчалось уже в 1940 році 230 учнів. В селі появились десятки нових будинків колгоспників. В 1939р.- в селі вперше з’явилася кінопересувка.

Пережили жителі села Війтовина і горе репресій , які в селі розпочалися в жовтні 1937року. На Поділлі було сфабриковано т.з. справу ”Польської організації військової” жертвами якої стали ні в чому не винні, згідно досліджень, близько 80 селян Війтовини, серед яких було 4 жінки. Тільки 6 пощастило повернутися додому.

Згодом прийшло ще більше лихо — 22 червня 1941 року німецькими фашистами було вчинено віроломний напад на Радянський Союз. Перші бомбові удари прийняла українська земля. Ворожа авіація бомбила  міста та села. Регулярні війська Червоної Армії  відступали, більшість чоловіків Війтовини поповнювали  ряди відступаючих. Жителі села з перших днів війни приймали активну участь в спорудженні лазаментів (військових укріплень), в районі р. Збруч. Вони копали траншеї, протитанкові рови. 6 липня 1941року фашистські окупанти захопили село. Під час окупації багато горя, мук і страждань пережило населення Війтовини.

Як тільки німці увійшли в село, то зразу розбрелися по ньому   із засуканими рукавами, напихаючи кишені і роти всім їстівним, що попадалося під руки, регочучи, підстрибуючи, ганяючись за курми. З цього часу в селі народжувався новий порядок. Повністю було пограбовано колгосп, зруйновано багато будівель. Тепер на власній території населення відчувало себе людьми ”третього ґатунку”. Молодь відправляли в Німеччину.

Перший набір молоді у Німеччину почався з січня 1942р. Місцева влада організувала урочисту відправку особам ,які від’їжджали до Німеччини. Але вже з весни 1942р. вивіз людей став примусовим. З села у період окупації за три мобілізації було вивезено близько 50 осіб. Більше половини із них не повернулися.

Але наш народ не корився лютому ворогові. З  перших днів вторгнення розпочалася боротьба проти загарбників. На окупованій території виникають партизанські загони, підпільні організації. Населення села допомагало партизанам, які приходили вночі із Іванковецького лісу, хто чим міг. Часто жителі Приймакови були у них провідниками.

Успішні наступальні операції Червоної Армії сприяли визволенню нашої землі. В Сатанові в цей час знаходилася велика кількість німецьких військ. Вся територія парку та цукрового заводу була забита німецькими танками,бронетранспортерами,автомашинами. Фактично фашистські війська опинились в оточені. Під час відступу через Приймакову із 15 хат не згореними залишились лише 3.

Вранці 24 березня розвідка донесла – німці готуються до наступу. Гарматна обслуга росіянина сержанта Макарова Павла Олексійовича, парторга батареї , зайняла позицію неподалік Гусикової гори. В ході бою ворог втратив значну частину техніки та кілька десятків солдат. З гарматної обслуги живим залишився тільки Макаров, який з перебитою ногою продовжував бій до закінчення боєприпасів, після чого загинув під гусеницями ворожого танка. За цей героїчний вчинок йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З 1965 року його ім’я носить Сатанівська школа І-ІІІ ст. і одна із вулиць селища.


25 березня 1944 року було визволено Сатанів , того ж дня звільнено від окупантів і село Війтовина. Звільняли війська 11-го стрілецького корпусу 1-ої гвардійської армії 1-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника А.А. Гречка. В боях за визволення цих населених пунктів загинуло 280 воїнів, які поховані у братській могилі. На день пізніше, на околиці села місцевим жителем було знайдено ще одного вбитого червоноармійця, якого було поховано на православному цвинтарі села Війтовина (на фото його могила).

 


За роки війни 120 односельчан було нагороджено орденами і медалями СРСР. А Петрiвський Володимир Романович розписався у 1945 роцi на рейхстазi. За неповними даними за бойові заслуги у Вітчизняній війні орденом Червоної Зірки нагороджено -11 кам’янчан, орденом Слави ІІІ-го ступеня- 5  жителів села, медаллю «За відвагу» - 8чоловік, медаллю «За бойові заслуги» - 6 односельчан. На сьогодні в селі Кам’янка вже немає жодного учасника бойових дій.   Але 123 жителя села не повернулися, із них 16 пропали безвісти. Їх імена викарбувано на плиті біля пам’ятника загиблим воїнам, який було встановлено на горі, недалеко від місцевої школи, вдячними односельчанами в 1972році (на фото царемонія відкриття).


У 1945році село Війтовина було перейменовано на село Кам’янка . Село відповідає назві тому, що розміщене на гірській кам’янистій місцевості. В деяких місцях великі  каміння виходять на поверхню.

Нелегким було життя трудящих в перші післявоєнні роки. Скорочення виробництва продукції сільського господарства , промислових товарів масового споживання за роки війни, сильна посуха 1946р. зумовили зниження до кінця 1947року системи кормового розподілу важливих промислових і продовольчих товарів. Всі, без винятку, міста і робітничі селища постачалися за картками. Система нормованих розподільчих товарів на колгоспників не поширювалась. Виснажені ґрунти давали мізерний урожай. В село знову прийшов голод.

На початку 50-х років важка і натхненна праця дала свій результат — промисловість і сільське господарство були відбудовані.


В 1959 році на зборах, які відбулися біля діючого тоді млина (на фото), з ініціативи колгоспників сіл Кам’янка і Спасівка пройшло об’єднання колгоспів. Артіль ім. Орджонікідзе мала тоді 1580га орної землі,17 тракторів, 9 комбайнів,7 автомашин, різні грунтові знаряддя. В 1963 році колгосп в середньому зібрав по 22 цнт. пшениці,20 цнт. гороху, 21цнт. ячменю. Середній урожай становив 19цнт. Значно зросла продуктивність і приплід тваринництва. Працю колгоспників гідно оцінила Радянська держава. Так, у 1965році орденом ”Знак Пошани” за трудові успіхи були нагороджені  доярки: Яблонська Анеля Й. та П’ятак Бронеслава Н. В 1966 році бригадир тракторної бригади Колодзійський Станіслав Й. нагороджений орденом Леніна,за вирощення озимої пшениці по 40,1цнт. з орного гектара на площі 250га. Колгосп був спеціалізованим господарством по розвитку свиней. Кращі свинарки колгоспу: Ренчкаль Віра і Карась Галина  від закріплених свиноматок одержували по 16 -17 поросят на свиноматку, а колгосп 14-15 поросят на свиноматку. За що були нагороджені орденом ”Трудової Слави ІІ” ст. В 1967р. головою колгоспу ім. Орджонікідзе стає Янковський Болеслав Йосипович, який пропрацював на цій посаді, майже, до його ліквідації.


В післявоєнні роки значно розквітло культурне життя Кам’янки. На території села працювала одна семирічна і одна початкова школи, в яких навчалося 200 учнів,працювало 15 учителів, з них :з вищою освітою-6, середньою-9. Через велику кількість учнів у Сатанівській школі в Кам’янську школу приходили навчатися діти із сіл Спасівка, Сатанівська Слобідка, Кринцилів. Із Кам’янки в село Іванківці ходили учні, які закінчили місцеву семирічну школу. На період 1963року на території села було:1 медпункт, 1 клуб з стаціонарною кіноустановкою,1 бібліотека з книжками фондом 5900книг, 1 магазин. Працювали 1 сезонні ясла. В 1968р. відкрита нова восьмирічна школа, яка носила ім’я Лізи Чайкіної.

Окрім колгоспу були і інші підприємства, де успішно працювали жителі села. Про це говорять ті ордена і медалі, цінні подарунки, які отримували десятки камянчан в різні роки за свою сумлінну працю. Так у 1972р., орденом «Трудового Червоного Прапора» був нагороджений тракторист колгоспу Война Анатолій Олексійович. Такої ж нагороди був удостоєний шофер Новоселецький Петро Миколайович у 1976р., а  водій Сатанівського РТП (ремонтно тракторного підприємства) Новеселецький Станіслав Олексійович нарогоджений  двічі; орден «Знак Пошани» в 1972р. одержали: бригадир тракторної бригади Колодзійський Станіслав Йосипович., трактористи: Сіцінський Адольф Юліанович., Лісовик Володимир Іванович., доярка Середа Галина Йосипівна у  1985р.  За наполегливу працю тракторист Новоселецький Йосип Олексійович  в 1977р., шофер Гуров Станіслав, бригадир рільничої бригади Цимбалюк Валентина нагороджені орденом Трудової слави ІІІ ступеня.   

Медалями «За трудову відзнаку» , «За доблесну працю», цінними подарунками відзначені Зарічний Антон Йосипович, Нагурна Олена Яківна, Бартощак Антон Йосипович, Мулик Ганна М., Додіч Розалія М., Душинський Адольф Антонович, Матякупов  Жангабай  Я., Новоселецька Станіслава Францівна., Колодзійський Йосип Г., Паньков Віктор В., Тичинський Йосип Йосипович, Мерва Віра Йосипівна, Мерва Людмила Іванівна, Гречаник Марія Ф., Бобель Франц С., Война Галина І., Новоселецький Йосип Йосипович, Яблонський Володимир Йосипович, Сенько Володимир В., Яблонська Мілентина, Новосилецький Борис М. Передовики  виробництва Новосилецький Йосип Олексійович  і Сіцінський Адольф Юліанович  в 1975р. були нагороджені поїздкою в Єгипет. А Середа Галина Йосипівна. – поїздкою по містах СРСР.

30 квітня 1975р. сталася подія, про яку досі пам’ятають у селі. Геройський вчинок здійснив молодий пілот на прізвище П’ятаков. Цього дня близько 17.00 год., приблизно 700 метрів на південь від будівель колгоспу, під час навчальних стрільб на полігоні впав військовий літак. Із розповідей свідків, літак загорівся і падав на село. Але пілот зумів скерувати літак за населений пункт. Чим врятував життя наших односельчан. Пілот загинув, хоча сам міг катапультуватися.

З початку 80-х  рр. ХХ ст. у селі більше померло, ніж народилося. Так, у 1975р. населення с. Камянки становить 894 чол. у 1985р. -720, у 1995р. – 639 осіб. Інтенсивно проходив процес старіння села. Частка пенсіонерів зросла з 25 до 33%. В результаті такого становища стало пусткою колись багатолюдне село

4 вересня 1991 року Верховна Рада України прийняла рішення про встановлення над будинком Верховної Ради національного жовто-блакитного прапора та ліквідацію назви Українська Радянська соціалістична Республіка. Село перестало бути радянським — відтоді і до цього часу воно стало українським.

90-ті роки залишаться у пам’яті односельчан як одні з найважчих у сучасній історії. В катастрофічному  становищі опинилося сільськогосподарське виробництво. Колгосп ім. Орджонікідзе було переформовано в СФГ «Надія» Масове безробіття, невиплата зарплати, пенсій, стипендій, згортання мережі закладів соціальної сфери поставили більшість жителів Кам’янки  на межу виживання. Десятки кам’янчан в пошуках кращої долі змушені покидати своє село або  поповнювати ряди перекупників.

У 2005 році жителі Кам’янки провели природний газ по всіх вулицях села.

З 2009 року 25 молодих людей села є членами Всеукраїнського фізкультурно-спортивного товариства «Колос». Вони  є активними учасниками  різних змагань, які проводяться  як  в селі  так і в районі.

17 листопада 2012р., не далеко від млина, було відкрито греко-католицьку каплицю.

27 травня 2016 року запам’яталося ще однією трагедією. У зоні АТО під Волновахою був убитий наш односельчанин — майор Андрій Жук. Потрапивши у засідку диверсійно-розвідувальної групи противника, комбат прийняв на себе вогонь, врятувавши таким чином життя своїх бійців. Указом Президента від 3.06.2016 року майора Андрія Жука (позивний «Мауглі») нагороджено орденом Богдана Хмельницького І ступеня (посмертно).

Територія

При в’їзді в село, зі сторони дороги Сатанів-Кам’янець-Подільський, повернувши наліво, ми можемо потрапити в частину села, яка носить народну назву “Приймакова”. За народними переказами на цій вулиці було кілька хат. В одній із них  жила сім’я, де була дівчина. Сюди, в «приймаки»  і посватався до неї  хлопець. З часом вони побудували  на цій вулиці собі хату, а пізніше недалеко від них, одружились і їх діти.

Інша частина села отримала назву “Маланка”, по імені бідної дівчини, яка в давнину проживала тут. Маланка захворіла на хворобу – тиф. Коли вона поверталася із роботи від пана , то відчула, що додому дійти вже не зможе. Постукала в крайню хату, їй ніхто не відчинив, постукала в другу і там її ніхто не впустив. Люди боялися цієї страшної хвороби. Пройшовши ще кілька метрів, Маланка упала і невдовзі померла. Там же її поховали і поставили хрест.

Якщо проїхати до центра населеного пункту і повернути на ліво, то попадемо в частину села, яка носить народну назву “Галіція”. Згідно народних переказів ця територія отримала свою назву через те, що там проживав чоловік, який, відбувши покарання у в’язниці, оселився в кінці села. Люди його боялись і не хотіли з ним спілкуватися. Про нього говорили, що це розбійник або, як ще колись на таких людей казали “ гaліціян”. Пройшов час, помер той чоловік, минулися ті люди, вулиця потрохи заселилася новими мешканцями, але назва “Галіція” так і до сих пір залишилась.

Коли в’їзджати в село, по іншій, паралельній вулиці, то будемо проїжджати по “Лятовщині”, яка отримала свою назву  від панів Лятовських, маєток яких тут колись був. Люди брали пані за куму , вона охоче йшла, обдаровувавши хресних подарунками.

По праву сторону від Лятовщини знаходиться названа людьми “Попільня” . Назва пішла від попелу , який виносили  і висипали із маєтку Лятовських , зокрема із пекарні.

Інша частина села отримала назву “ Кшинжівка” . За народними переказами колись тут було всього  шість хат. Проживав там старенький ксьондз. До нього приходили люди , щоб поговорити, порадитися. Ксьондз нікому ніколи не відказував. З часом хат ставало все більше, розширювалося село .Через кілька років помирає ксьондз, але пам'ять про нього залишилась у людей. На тому місці, де проживав священик, люди вирішили поставити великий хрест, по-польськи кшиж. Звідси і пішла назва “Кшинжівка”.

Вся інформація взята з книги Анатолія Середи "Кам'янка Літопис історії"